Утворення ранньофеодальних
держав у Скандинавії:
основні особливості та закономірності процесу.
Процес утворення ранньофеодальних держав
на півночі Європи має чимало відмінних рис, ніж аналогічний процес формування
перших варварських королівств у Західній Європі. Насамперед це пов’язано із віддаленістю
Скандинавії від решти країн Європи, відсутністю прямого „античного спадку”
державності та міцністю патріархально-родової общини як основної суспільної
одиниці ранньоскандинавського суспільства, що було причиною слабкості
феодальних відносин у країнах Північної Європи, де феодалізм почав складатися
набагато пізніше, аніж у франків, германців та інших народів Європи доби
Раннього середньовіччя.
Вагому роль у формуванні феодального
укладу життя у країнах Північної Європи відіграли військові грабіжницькі походи
вікінгів, внаслідок яких у Північній Європі у період із VIII і аж по
XI століття спостерігався притік величезних багатств із
пограбованих вікінгами територій. Також діяльність вікінгів сприяла тому, що
скандинави таким чином вдало запозичили досвід суспільного устрою та соціальних
відносин, а також духовної культури у більш розвинутих народів Європи. Із
іншого боку, саме походи вікінгів супроводжувалися втратою у скандинавських
країнах значної частини дорослого чоловічого населення, що, в деякій мірі, було
своєрідним „вивозом соціального конфлікту”. Дуже можливо, що саме ці обставини
і сприяли консервації у скандинавів деяких дофеодальних порядків, які, все ж,
часто отримували „феодальне забарвлення”.
Походи вікінгів, стрімкий розвиток
торгівлі та торгових міст і ремесла та поширення християнства у Скандинавії у
подальшому були одними із основних чинників складання перших ранньофеодальних
держав на півночі Європи.
Швидше і успішніше, ніж у решти
скандинавських країн, почали формуватися феодальні відносини у Данії, внаслідок
більш раннього розвитку землеробства, малих сімей, сільської общини та
приватної земельної власності, наявності більш сильної знаті, а також
контактами із Каролінгською імперією. Ранньофеодальна держава данів виникла на
межі VIII та IX
століття і охоплювала територію власне Ютландії, Зеландію, південь
Скандинавського півострова, Шлезвіг та ряд дрібних островів, які були об’єднані
під владою короля-вікінга Готфреда. Держава данів значно зміцніла у X столітті за
правління Горма Старого (помер бл. 945 р) та його сина Гаральда Синьозубого
(бл. 950 – 986).
Саме за Гаральда Датське королівство було вже достатньо сильним і в країні
стало поширюватися християнство, яке кінцево закріпилося тут в XI столітті.
Найбільш характерною рисою ранньої
держави у Норвегії було те, що основна маса селянства (бонди – вільні
общинники) не була повністю відсторонена від місцевого управління та від участі
у захисті країни; панівний феодальний стан Норвегії, що тільки-но виник, не
зміг позбавити бондів особистої свободи та перетворитися у групу, яка б
послідовно перервала усі ті зв’язки, що безпосередньо з’єднували короля та
рядових підданих. Експлуатація селянської праці у значній мірі здійснювалася за
посередництва королівської влади. Саме тому слаборозвинутий характер феодальних
відносин у Норвегії був виражений і у відчутній перевазі публічно-правових
(державно-правових) функцій над приватноправовими, які переважали у більшості
феодальних держав Європи. Селянська ж община деяких округів (фюльків) Норвегії
у той час могла навіть у разі небезпеки давати
рішучу відсіч як королівським представникам – лендерменам, так і знаті (ярлам)
і навіть самому королю.
Утворення ранньофеодальної держави у
Норвегії пов’язують із іменем Гаральда Харфагра (Пишноволосого), що був
правителем Вестфола, області у Східній Норвегії і походив із династії
Інглінгів. Він переміг місцевих хевдінгів у битві при Хаврсфьорді
(Південно-Західна Норвегія) у 872 році та проголосив себе правителем норвежців.
До кінця X століття нащадки Гаральда вели жорстокі війни за
норвезький престол. За Олафа Трюгвесона (995 – 999 чи 1000), який увів у
Норвегії християнство, а потім за правління Олафа Харальдсона Святого (1015 –
1028), що планомірно насаджував чужу для норвежців релігію, Давньонорвезька
держави зміцніла а сепаратизм місцевої знаті рішуче був викоренений.
На
початку XI століття почала складатися шведська ранньофеодальна
держава, ядром якої став Свеаланд (звідси і загальна назва Швеції). Першим
королем, який поширив свою владу на всю країну був виходець із того самого
норвезького роду Інглінгів Олаф Скьотконунг (Шьотконунг) (бл. 955 – бл. 1022),
який підкорив королівство йотів та інші землі на сході Швеції і став іменувати
себе „королем свеїв та йотів”. За правління Олафа Скьотконунга також бере свій
початок християнізація Швеції. У період його правління міжнародне значення
шведського королівства значно зросло. Успішні війни із Данією та Норвегією,
зміцнення відносин із Давньоруською державою (династії Швеції та Русі
поріднилися: дочка Олафа Інгігерда була видана заміж за князя Ярослава Мудрого)
– все це тимчасово зміцнило становище Швеції серед інших європейських держав,
посилило її роль та вплив у Північній Європі. Але в кінці XI століття
досягнута єдність була порушена.
Утворення ранньофеодальних держав у
Північній Європі поклало початок формуванню окремих скандинавських народностей
та діалектів. Але ці держави ще не мали стійких кордонів, а всередині їх велася
жорстка боротьба як за оволодіння короною, так і проти централізації. З кінця X – початку XI століття, по
мірі утворення трьох ранньофеодальних скандинавських королівств, боротьба все
більше велася за державний пріоритет і навіть за панування над всією
Скандинавією. На короткий проміжок часу це вдалося зробити Канутові (Кнуту)
Великому (1017 – 1035), чия влада була поширена і на королівство Англія.
Комментариев нет:
Отправить комментарий