Нариси до проблеми

XXI століття принесло із собою величезну кількість змін, котрі напряму стосуються новітнього переформатування суспільної свідомості європейця: свобода дій та відстоювання прав предтавників нетрадиційної сексуальної орієнтації, політика мультикультуралізму, негласна ісламізація Європи, загальна "роботизаці" свідомості людини, тотальна дехристиянізація західної цивілізації. Однак чи дійсно це переформатування можна вважати позитивним чинником у історії європейської цивілізації, а чи початком її занепаду? Судячи із наведених вище чинників розвитку "Нової Європи" напрошується один єдиний висновок - європейська цивілізація стоїть на краю прірви.

  В історії розвитку будь-якої цивілізації чи будь-якого суспільства часто можна простежити загальні тенденції, котрі напряму стосуються того чи іншого проміжку часу існування нації як такої. Ці тенденції настільки незламні та сталі у своїй незмінній послідовності, що вплинути на них практично неможливо. Якісні ж зміни (питання позитивні чи негативні тут не стоїть, оскільки дану проблему слід розглядати дещо з іншої точки зору)у цьому відношенні, тобто таке собі "ламання того, що практично неможливо зламати, наперекір вже віками сформованої закономірності історичного розвитку" пов'язані насамперед із радикалізацією політичного та суспільного життя окремо взятої країни чи регіону. Причому поняття "радикалізація" в цьому відношенні можна застосувати і до інших сфер життя держави і суспільства: економіки, соціальної сфери, культури і т.п.

  В демократичному суспільстві радикалізм абсолютно не сприймається внаслідок сталості та стабільності розвитку самого демократичного суспільства. Проте це відбувається до пори, до часу, поки в країні дійсно відбувається поступальний, стабільний суспільний розвиток. Коли ж настає пріод "загострення", кризи, то радикалізм чи не завжди виступає таким собі регулятором суспільного розвитку, а подекуди і останнім бар'єром до тотальної деградації нації та суспільства. Практично ніде в ЗМІ чи відповідній літературі із даної проблеми ви не знайдете об'єктивної діяльності радикальних урядів чи радикальних режимів, оскільки демократія, у цьому відношенні, диктує свою волю. Це й не дивно, оскільки істороію і політику завжди диктує переможець. Хоча сама демократія, за вдалим висловом сера Уінстона Черчілля "Не є ідеальною, але поки що людство нічого кращого не вигадало". Крім того саме демократія гарантує віковічні права людини на життя та свободу, але в рамках закону та загальних норм гуманності і культури. Але чи все насправді тут так просто?

  Тут знову ж таки слід звернутися до історії. Так званий режим "чорних полковників" у Греції у 60-70-х роках світова громадськість сприйняла абсолютно негативно, оскільки він грунтувався на принципах зародковогу вождизму, являв собою доволі реакційну військову хунту (http://uk.wikipedia.org/wiki/Хунта) і вів наступ на свободи громадян, прямо нагадуючи собою тоталітаризм змішаного зразка. Але проблема в тому, що ми завжди звикли сприймати інформацію лише однобоко, не звертаючи увагу на різного роду "дрібниці", які, часто, задають погоду всьому процесу. Лише детально вникнувши у проблему наприклад того ж таки правління "чорних полковників", ми для себе відкриваємо непомітні спочатку факти та тнденції тодішнього розвитку Греції, тобто бездарності правління демократичного уряду, діяльність якого довела країну до величезної кризи. У скрутний для країни час, коли демократи виявилися безпорадні щось зробити, до влади прийшли військові, і, по суті, врятували Грецію від повного фіаско. Пізніше, коли криза була подолана, до влади у країні прийшов знову демократичний уряд. Тобто, в такому відношенні, радикальний уряд можна вважати своєрідним регуляторо суспільного розитку, який необхідний будь-якій країні, коли вона опиняється в небезпечній для себе ситуації цивілізаційїно, економічної чи моральної кризи. Демократія ж, як вже зазначалося вище, є тією суспільною формацією, яка годиться лише для тих суспільств, у яких немає хронічних внутрішніх та новітніх суспільних проблем. Ця теза підтверджується самими закономірностями історичного розвитку. Хай би що там не казали, але реакційний тоталітаризм має не лише негативні, але й позитивні сторони (назву лише по одному прикладу на одну країну: СРСР - індустріалізація, нацистська Німеччина - абсолютне відродження економіки і промисловості, зруйнованих Першою світовою та обкладених репараціями). Інша справа яку ціну платить суспільство за такі докорнні перетворення, проте ніхто не заперечить мені, що такі перетворення необхідні для загального розвитку держави та суспільства.

  Що ж собою являє сучасний світ зразка XXI століття і як процес глобалізму та намертво зрощеного разом із ним лібералізму поєднується із принципом демократизму, а ще як він реагує на радикалізм? (Далі буде)