Нариси до проблеми (продовження)

    В сучасному урбанізованому світі, в основному в найбільш розвинутих країнах, розцвіли "пишним цвітом" такі, як на думку автора, негативні явища суспільного розвитку як різноманітні сексуальні збочення, розкрутка та активна пропаганда ЛГБТ-спільнот (лесбіянки, геї, бісексуали, транссексуали), дозвіл на пропаганду антиприродного способу статевого функціонування двох індивідів тотожних статей (простіше кажучи пропаганда гомосексуалізму в усіх його формах), і навіть вже офіційне включення таких антиприродних, антилюдських та антидитячих речей як педофілія і таке інше (офіційно це вже вводиться в деяких штатах США та Канаді). Зараз сексменшини активно "захищають свої права", нав'язуючи всьому світові свою антиприродну гомодиктатуру. Під величезною кількістю маршів, парадів та інших шоу вони, насправді, приховують, самі того часто не розуміючи встановлення контролю над основною якісною одиницею будь-якого традиційного суспільства - природної родини, де мати статі жіночої, а батько чоловічої. Саме такий і ніякий інакший стан речей (мати - жіночого роду, хранителька домашнього вогнища, котра виховує в своїх дітях любов та тепло до рідної землі і до традиційних, прадавніх сімейних цінностей,  і батько - чоловічої статі захасник і добувач, котрий є опорою власної родини і який виховує у підростаючої дитини мужність, стійкість характеру, волю і т.д) здатен продукувати репродуктивну схему розвитку суспільство, інакше кажучи нормальне, здорове продовження роду. Чи можуть продукувати нормальне продовження роду дві жінки-лесбіянки, котрі не здатні без чоловічого начала до репродуктивної здатності свого організму? Дехто, звісно, скаже, що можуть, якщо спробують штучне запліднення, котре є нині дуже модним. Ну добре, а ви можете собі уявити якою виросте дитина, котра виховувалася у родині по суті без будь-якого начала, як чоловічого, атк і жіночого, оскільки індивід ЛГБТ-спільноти не належить до жодного із начал, тобто ні до чоловічого, і ні до жіночого. Він сам, визначає себе як рід СЕРЕДНІЙ, тобто полишений будь-якого визначення і природних норм. Те ж саме стосується  і геїв-чоловіків.   
   Але не потрібно забувати про те, що в цьому світі і в цей період історичного та суспільного розвитку подібні речі не можуть бути просто тенденцією епохи чи вадою часу, адже вони несуть в собі прихований смисл, смисл, про який чимало із дійових осіб цих тенденцій навіть подекуди і не здогадуються. І бурхливе поширення моди на ЛГБТ-спільноти не є історично обумовленим процесом, бо... воно створено штучним чином. Штучним чином і для певної мети. І основна мета - це підірвати функціонування традиційної двоначальної родини (чоловіче та жіноче начала), розірвати первинний зв'язок сімейні-моральні-традиційні цінності та майже знищити такий вид родини заради цілком зрозумілої для адептів сучасного лібералізму та урбаністичної моделі світобачення мети, тобто критичного зменшення популяції населення. Все цілком зрозуміло, цілком прогнозовано, але чомусь спрямована ця атака в першу чергу на носіїв Європейської культури та європейських цінностей, тобто на представників білої раси.                  (Продовженя в наступній публікації)          

   

Утворення ранньофеодальних держав у Скандинавії: основні особливості та закономірності процесу.

Утворення ранньофеодальних держав у Скандинавії: основні особливості та закономірності процесу.

       Процес утворення ранньофеодальних держав на півночі Європи має чимало відмінних рис, ніж аналогічний процес формування перших варварських королівств у Західній Європі. Насамперед це пов’язано із віддаленістю Скандинавії від решти країн Європи, відсутністю прямого „античного спадку” державності та міцністю патріархально-родової общини як основної суспільної одиниці ранньоскандинавського суспільства, що було причиною слабкості феодальних відносин у країнах Північної Європи, де феодалізм почав складатися набагато пізніше, аніж у франків, германців та інших народів Європи доби Раннього середньовіччя.

       Вагому роль у формуванні феодального укладу життя у країнах Північної Європи відіграли військові грабіжницькі походи вікінгів, внаслідок яких у Північній Європі у період із VIII і аж по XI століття спостерігався притік величезних багатств із пограбованих вікінгами територій. Також діяльність вікінгів сприяла тому, що скандинави таким чином вдало запозичили досвід суспільного устрою та соціальних відносин, а також духовної культури у більш розвинутих народів Європи. Із іншого боку, саме походи вікінгів супроводжувалися втратою у скандинавських країнах значної частини дорослого чоловічого населення, що, в деякій мірі, було своєрідним „вивозом соціального конфлікту”. Дуже можливо, що саме ці обставини і сприяли консервації у скандинавів деяких дофеодальних порядків, які, все ж, часто отримували „феодальне забарвлення”.

       Походи вікінгів, стрімкий розвиток торгівлі та торгових міст і ремесла та поширення християнства у Скандинавії у подальшому були одними із основних чинників складання перших ранньофеодальних держав на півночі Європи.

       Швидше і успішніше, ніж у решти скандинавських країн, почали формуватися феодальні відносини у Данії, внаслідок більш раннього розвитку землеробства, малих сімей, сільської общини та приватної земельної власності, наявності більш сильної знаті, а також контактами із Каролінгською імперією. Ранньофеодальна держава данів виникла на межі VIII та IX століття і охоплювала територію власне Ютландії, Зеландію, південь Скандинавського півострова, Шлезвіг та ряд дрібних островів, які були об’єднані під владою короля-вікінга Готфреда. Держава данів значно зміцніла у X столітті за правління Горма Старого (помер бл. 945 р) та його сина Гаральда Синьозубого (бл. 950 – 986). Саме за Гаральда Датське королівство було вже достатньо сильним і в країні стало поширюватися християнство, яке кінцево закріпилося тут в XI столітті.

       Найбільш характерною рисою ранньої держави у Норвегії було те, що основна маса селянства (бонди – вільні общинники) не була повністю відсторонена від місцевого управління та від участі у захисті країни; панівний феодальний стан Норвегії, що тільки-но виник, не зміг позбавити бондів особистої свободи та перетворитися у групу, яка б послідовно перервала усі ті зв’язки, що безпосередньо з’єднували короля та рядових підданих. Експлуатація селянської праці у значній мірі здійснювалася за посередництва королівської влади. Саме тому слаборозвинутий характер феодальних відносин у Норвегії був виражений і у відчутній перевазі публічно-правових (державно-правових) функцій над приватноправовими, які переважали у більшості феодальних держав Європи. Селянська ж община деяких округів (фюльків) Норвегії у той час могла навіть  у разі небезпеки давати рішучу відсіч як королівським представникам – лендерменам, так і знаті (ярлам) і навіть самому королю.

       Утворення ранньофеодальної держави у Норвегії пов’язують із іменем Гаральда Харфагра (Пишноволосого), що був правителем Вестфола, області у Східній Норвегії і походив із династії Інглінгів. Він переміг місцевих хевдінгів у битві при Хаврсфьорді (Південно-Західна Норвегія) у 872 році та проголосив себе правителем норвежців. До кінця X століття нащадки Гаральда вели жорстокі війни за норвезький престол. За Олафа Трюгвесона (995 – 999 чи 1000), який увів у Норвегії християнство, а потім за правління Олафа Харальдсона Святого (1015 – 1028), що планомірно насаджував чужу для норвежців релігію, Давньонорвезька держави зміцніла а сепаратизм місцевої знаті рішуче був викоренений.

       На початку XI століття почала складатися шведська ранньофеодальна держава, ядром якої став Свеаланд (звідси і загальна назва Швеції). Першим королем, який поширив свою владу на всю країну був виходець із того самого норвезького роду Інглінгів Олаф Скьотконунг (Шьотконунг) (бл. 955 – бл. 1022), який підкорив королівство йотів та інші землі на сході Швеції і став іменувати себе „королем свеїв та йотів”. За правління Олафа Скьотконунга також бере свій початок християнізація Швеції. У період його правління міжнародне значення шведського королівства значно зросло. Успішні війни із Данією та Норвегією, зміцнення відносин із Давньоруською державою (династії Швеції та Русі поріднилися: дочка Олафа Інгігерда була видана заміж за князя Ярослава Мудрого) – все це тимчасово зміцнило становище Швеції серед інших європейських держав, посилило її роль та вплив у Північній Європі. Але в кінці XI століття досягнута єдність була порушена.

       Утворення ранньофеодальних держав у Північній Європі поклало початок формуванню окремих скандинавських народностей та діалектів. Але ці держави ще не мали стійких кордонів, а всередині їх велася жорстка боротьба як за оволодіння короною, так і проти централізації. З кінця X – початку XI століття, по мірі утворення трьох ранньофеодальних скандинавських королівств, боротьба все більше велася за державний пріоритет і навіть за панування над всією Скандинавією. На короткий проміжок часу це вдалося зробити Канутові (Кнуту) Великому (1017 – 1035), чия влада була поширена і на королівство Англія.     

Нариси до проблеми

XXI століття принесло із собою величезну кількість змін, котрі напряму стосуються новітнього переформатування суспільної свідомості європейця: свобода дій та відстоювання прав предтавників нетрадиційної сексуальної орієнтації, політика мультикультуралізму, негласна ісламізація Європи, загальна "роботизаці" свідомості людини, тотальна дехристиянізація західної цивілізації. Однак чи дійсно це переформатування можна вважати позитивним чинником у історії європейської цивілізації, а чи початком її занепаду? Судячи із наведених вище чинників розвитку "Нової Європи" напрошується один єдиний висновок - європейська цивілізація стоїть на краю прірви.

  В історії розвитку будь-якої цивілізації чи будь-якого суспільства часто можна простежити загальні тенденції, котрі напряму стосуються того чи іншого проміжку часу існування нації як такої. Ці тенденції настільки незламні та сталі у своїй незмінній послідовності, що вплинути на них практично неможливо. Якісні ж зміни (питання позитивні чи негативні тут не стоїть, оскільки дану проблему слід розглядати дещо з іншої точки зору)у цьому відношенні, тобто таке собі "ламання того, що практично неможливо зламати, наперекір вже віками сформованої закономірності історичного розвитку" пов'язані насамперед із радикалізацією політичного та суспільного життя окремо взятої країни чи регіону. Причому поняття "радикалізація" в цьому відношенні можна застосувати і до інших сфер життя держави і суспільства: економіки, соціальної сфери, культури і т.п.

  В демократичному суспільстві радикалізм абсолютно не сприймається внаслідок сталості та стабільності розвитку самого демократичного суспільства. Проте це відбувається до пори, до часу, поки в країні дійсно відбувається поступальний, стабільний суспільний розвиток. Коли ж настає пріод "загострення", кризи, то радикалізм чи не завжди виступає таким собі регулятором суспільного розвитку, а подекуди і останнім бар'єром до тотальної деградації нації та суспільства. Практично ніде в ЗМІ чи відповідній літературі із даної проблеми ви не знайдете об'єктивної діяльності радикальних урядів чи радикальних режимів, оскільки демократія, у цьому відношенні, диктує свою волю. Це й не дивно, оскільки істороію і політику завжди диктує переможець. Хоча сама демократія, за вдалим висловом сера Уінстона Черчілля "Не є ідеальною, але поки що людство нічого кращого не вигадало". Крім того саме демократія гарантує віковічні права людини на життя та свободу, але в рамках закону та загальних норм гуманності і культури. Але чи все насправді тут так просто?

  Тут знову ж таки слід звернутися до історії. Так званий режим "чорних полковників" у Греції у 60-70-х роках світова громадськість сприйняла абсолютно негативно, оскільки він грунтувався на принципах зародковогу вождизму, являв собою доволі реакційну військову хунту (http://uk.wikipedia.org/wiki/Хунта) і вів наступ на свободи громадян, прямо нагадуючи собою тоталітаризм змішаного зразка. Але проблема в тому, що ми завжди звикли сприймати інформацію лише однобоко, не звертаючи увагу на різного роду "дрібниці", які, часто, задають погоду всьому процесу. Лише детально вникнувши у проблему наприклад того ж таки правління "чорних полковників", ми для себе відкриваємо непомітні спочатку факти та тнденції тодішнього розвитку Греції, тобто бездарності правління демократичного уряду, діяльність якого довела країну до величезної кризи. У скрутний для країни час, коли демократи виявилися безпорадні щось зробити, до влади прийшли військові, і, по суті, врятували Грецію від повного фіаско. Пізніше, коли криза була подолана, до влади у країні прийшов знову демократичний уряд. Тобто, в такому відношенні, радикальний уряд можна вважати своєрідним регуляторо суспільного розитку, який необхідний будь-якій країні, коли вона опиняється в небезпечній для себе ситуації цивілізаційїно, економічної чи моральної кризи. Демократія ж, як вже зазначалося вище, є тією суспільною формацією, яка годиться лише для тих суспільств, у яких немає хронічних внутрішніх та новітніх суспільних проблем. Ця теза підтверджується самими закономірностями історичного розвитку. Хай би що там не казали, але реакційний тоталітаризм має не лише негативні, але й позитивні сторони (назву лише по одному прикладу на одну країну: СРСР - індустріалізація, нацистська Німеччина - абсолютне відродження економіки і промисловості, зруйнованих Першою світовою та обкладених репараціями). Інша справа яку ціну платить суспільство за такі докорнні перетворення, проте ніхто не заперечить мені, що такі перетворення необхідні для загального розвитку держави та суспільства.

  Що ж собою являє сучасний світ зразка XXI століття і як процес глобалізму та намертво зрощеного разом із ним лібералізму поєднується із принципом демократизму, а ще як він реагує на радикалізм? (Далі буде)